Зірка, схожа на Сонце, буквально згасла на 9 місяців — і астрономи щойно відкрили приголомшливу причину: уявіть, що наше Сонце раптово впадає до 1/40 своєї нормальної яскравості... майже цілий рік. Саме це сталося зі зіркою, дивовижно схожою на наше Сонце, яка зарахована як J0705+0612, розташована приблизно за 3 000 світлових років у сузір'ї Близнюків. Починаючи з вересня 2024 року, ця звичайна ~2-мільярдна зірка почала драматичне, багатомісячне згасання — тьмяніло в ~40 разів — перш ніж поступово повернутися до повної слави до травня 2025 року. Зірки, як Сонце, не просто так «вимикаються». Перед ним з'явилося щось величезне. З'являється колосальна хмара газу та пилу, приблизно 200 мільйонів км (120 мільйонів миль) у діаметрі — приблизно відстань від Сонця до Марса і назад — що дрейфує на відстані близько 2 мільярдів км (1,2 мільярда миль) від зірки. Це не була звичайна міжзоряна пухнастість: вона була наповнена випарованими металами — залізом, кальцієм, магнієм та іншими — що розтікалися потужними вітрами, мов металеве дихання космічного монстра. Астрономи побачили це рідкісне видовище завдяки телескопу Gemini South у Чилі та його передовому спектрографу GHOST (Gemini High-resolution Optical SpecTrograph). Розділивши зоряне світло на надзвичайно тонкі райдужні деталі, GHOST відкрив хімічні відбитки хмари та шалений рух випарованих металів, що мчали крізь неї. Головне питання: звідки взявся цей гігантський металевий саван? Провідна теорія — вибухова: катастрофічне зіткнення двох планет у стародавній планетній системі зірки. Мільярди років після формування два світи зіткнулися, викинувши трильйони тонн каменю, пилу та випарованого металу, які злилися в цю величезну, повільно розширюючуюся хмару. Коли він плив по нашому полі зору, він діяв як затіняюча завіса, закриваючи світло зірки протягом довгих дев'яти місяців. Це один із найяскравіших і найтриваліших прикладів такої тимчасової хмари планетарних уламків — що дає рідкісний реальний зазир у жорстокий хаос на пізньому етапі, який досі може вирувати у зрілих планетарних системах. А що, якби щось подібне пропливе по світлу нашого Сонця? Як би стародавні астрономи (або майбутні) інтерпретували річний сутінок? Такі події нагадують нам: навіть «тихі» зірки середнього віку можуть стати героями драматичних, руйнівних планет драми, що ховаються в тіні. (Зображення зоряного поля, митецькі враження зіткнення планет чи металевої хмари зробили б це ще яскравішим — але сама наука вже є матеріалом для космічного трилера.)