Дивно спостерігати, як твій народ зникає під диктатуру, яка заявляє: «Я вимкнув інтернет, бо я єдиний голос Ірану» А потім спостерігати, як ті, хто знав лише свободу, виходять на блискучі сцени і оголошують: «Зупиніть війну з диктаторами!» під гучні оплески. Це не антиутопічна література. Це нерівність реальностей. Ми живемо в культурній бульбашці, настільки відірваній від зовнішнього світу, що вона стирає крики страждаючих, а потім хвалить себе за свою моральну марнославність.